Податкова реформа все по 10%: аналіз

ПОЧНЕМО ІЗ ПОЗИТИВУ.

Перше – це визнання токсичності, неадекватності нинішньої податкової системи. У її нинішньому вигляді вона є потужним гальмом економіки, джерелом корупції, дискримінації та дискредитації влади. Залишати її у нинішньому вигляді – це позбавляти економіку навіть примарної надії на успіх. Пропозиція 10% – податок на прибуток, 10% – ПДФО та 10% – ПДВ – це, безумовно, кращий варіант, ніж нинішній. Але вийдімо за рамки PR-краси та скажімо правду. Це не режим «10-10-10», а режим «10-10-13», тому що військовий збір автоматично збільшує ставку ПДФО.

Друге — визнання необхідності знижувати податковий тягар та витрати податкового адміністрування. Розмір Держави в українській економіці – це ~45% ВВП, регуляторні витрати виробників товарів та послуг – ~17% ВВП, транзакційні витрати – ~7% ВВП. Залишати все, як є, це як залишати в тилу армії дивізію ворога.

Третє – визнання необхідності ліквідувати джерела корупції, які «зашиті» у нинішній податковій системі. Без глибокої податкової реформи ліквідувати податковий схематоз неможливо, скільки б органів боротьби з корупцією не створювати.

А ЗАРАЗ ДРУЖНЯ КРИТИКА

оцінка озвученої пропозиції в контексті реальної ситуації, викликів та загроз, які стоять перед українськими виробниками товарів/послуг та споживачів.

Перша слабкість – фрагментальність, вибірковість податкової реформи. Звісно, ​​можна назвати таку реформу радикальною. Зниження вдвічі ставок податків, скасування податку на фонд зарплати – це слушно назвати радикальним. Це емоційна оцінка, але розгляньмо цей захід у широкому контексті фіскальної політики.

Скасування одного, хай і шкідливого податку, радикально не змінює структуру податкової системи. Зберігаються два інших, мабуть, найшкідливіших податки, з погляду адміністрування та витрат контролю — ПДВ і податок на прибуток. Вони є шкідливими і за ставки 20%, і за ставки 10%. Механізми обліку та контролю, нормування витрат та збереження дискреції державних та контрольних органів залишаються тими самими. Навіщо зберігати податок на прибуток у ситуації, коли самі українці під час війни вже втратили і ще втратять десятки мільярдів доларів на підтримку фронту та тилу?

Аргумент «проти скасування будуть ЄС/МВФ/ОЕСР» сьогодні схожий на аргументи ООН, німецьких, французьких політиків припинити воювати з російським агресором і піти йому на поступки. Щоб що? Щоб заспокоїти, задовольнити лівизну на Заході та дати їй черговий шанс (перший був після розвалу Радянського Союзу) вижити після перемоги України у війні?

Звичайно, 10% податок на прибуток – це краще, ніж 20% або 30%, але сьогодні оптимальною є або ставка 0% при формальному збереженні даного податку (компроміс з ЄС/МВФ), або його ліквідація, тому що надходження з цього податку в воєнний час і етапі повоєнного відновлення будуть мізерно малими, навіть більшими, ніж витрати адміністрування цього податку.

Аналогічні претензії щодо збереження ПДВ. Добре, що ставка 10%. Це одна з найнижчих ставок у ЄС (не рахуючи пільгових ставок з цього податку в багатьох країнах ЄС). Але чому зводити податок на додану вартість у священну корову? Сьогодні навіть у ЄС є великі проблеми з адмініструванням ПДВ. Витрати дуже високі. Тому такі країни, як Ірландія та Швейцарія мають пільгові ставки 7% і нижче. Саме по собі зниження ставки ПДВ до 10%, безумовно, позитивне явище, але чому не відмовитися від цього податку зовсім? Чому не ліквідувати витрати адміністрування?

ПДВ – це за своєю суттю податок з обороту, який сплачує кінцевий споживач, лише дорогою між виробником сировини та роздрібним прилавком є ​​багато шлагбаумів, де знімають податок із доданої на кожній стадії вартості. Скасування цього податку гарантовано знизило б витрати адміністрування на ~5% ВВП.

Набагато привабливіша альтернатива ПДВ – податок з роздрібного продажу товарів/послуг. Основна його перевага в тому, що він радикально знижує витрати виробників товарів та послуг. При плоскій шкалі його легко контролювати. Нейтральність податкової системи гарантовано. Плюс очевидні бонуси від значно ширшого охоплення цим податком у порівнянні з ПДВ.

Десятина (ПДФО) – це оптимальний інструмент. Тут суперечок немає, хоча під час війни змушувати людей платити його навряд чи доцільно. Краще на пару процентних пунктів збільшити ставку податку з роздрібного продажу.

Окрім того, ризики та загрози від запропонованої Офісом податкової моделі виходять за рамки «10-10-13».

По-перше, реформатори вимагають повного доступу до інформації про банківські рахунки. Це є порушенням базових принципів свободи та приватності.

Друга загроза, дефект запропонованої реформи набагато серйозніший. Вона стосується компенсаторів, тобто джерел фінансування бюджетних видатків після зниження податкових ставок. Один з авторів даної податкової реформи Р. Шурма каже: «…З чисто податкової точки зору, у нас недостатньо оподатковуються такі речі, як забруднення навколишнього середовища чи шкідливе споживання, тобто тютюн, алкоголь, нафтопродукти».

Автори не говорять про певний граничний рівень держвидатків, максимально допустиме податкове навантаження, а лише про зниження ставок трьох податків, скасування одного при різкому зростанні ризиків підвищення ставок інших податків. Ймовірно, йдеться про підвищення ставок акцизів, запровадження інших податків на «шкідливе споживання».

Введення системи «10-10-13» не виключає запровадження інших податків. Ось як по-марксистськи, по-колективістськи розглядає Р. Шурма ідею додаткового збору з операцій із купівлі валюти під імпорт: «Ми розглядаємо цей податок не як спосіб наповнення бюджету, а як спосіб боротьби зі спекулянтами. Цей податок має знизити попит на валюту з боку недобросовісного бізнесу, який має можливість проводити розрахунки протягом 180 днів. Відповідно, це вирівнює платіжний баланс та знизить тиск на гривню».

Таким чином, позитивні сторони запропонованої податкової моделі (позитивні у порівнянні з нинішньою ситуацією) можуть і, швидше за все, будуть зруйновані перерозподілом податкового навантаження, але не його зниженням чи радикальним скороченням розміру та функціоналу Держави.

Окрім того, запропонована модель справедливо викликає претензії та нарікання з боку Нацбанку. Цілком обґрунтованих саме з погляду Ліберального порядку денного. На думку Р. Шурми, «емісія гривні може спокійно становити від 30 до 60 млрд гривень на місяць». За інфляції понад 30% річних, руйнування старої структури виробництва та споживання робити такі заяви – це чистої води популізм. Це механічне перекладання проблем фіскальної політики на монетарну. Мовляв, інфляція – це не страшно.

Друкування грошей і інфляція, що витікає звідси, – це розширення державного інтервенціонізму, удар по лібералізму та інститути приватної власності. Інфляція не є незначним побічним ефектом, а руйнівним інструментом для перерозподілу ресурсів, створення високих ризиків для інвесторів, виробників та споживачів. Тому позиція Нацбанку проти монетарної розбещеності, яка цього року і так набула загрозливих розмірів, цілком обґрунтована.

Команда реформаторів, яка пропонує рішення у сфері податкової політики в ім’я розширення економічної свободи, не може одночасно душити цю саму свободу монетарною політикою.

Кристалічна чесність, наукова принциповість та світоглядна послідовність – ось що важливо у формулюванні програми реформ.