Книжкові сертифікати та підтримка видавництв: чи ефективно новий закон розвиває культуру?

«Класна ініціатива» або ж «ініціатива з підвохом», – так у соціальних мережах українці відреагували на новину про те, що громадянам, які досягли 18-річного віку, держава з 1 липня 2024 року надаватиме сертифікати на придбання книжок на суму 30% від прожиткового мінімуму – 908 грн.

На фоні новин про руйнування друкарні «Фактор-друк» в Харкові – місті, де друкується 70-80% українських книжок, здається, що влада намагається підтримати книговиробництво. Тож, чи є підводні камені в цьому рішенні?

Як працюватиме закон про книжкові сертифікати?

Українцям, які досягли 18-річного віку, держава з 1 липня 2024 року надаватиме сертифікати на придбання книжок на суму 908 гривень. Сертифікат можна буде отримати через застосунок «Дія». Також закон №11251 передбачає надання державних субсидій книгарням, яка компенсуватиме орендну плату за приміщення.

Ініціаторкою законопроєкту стала заступниця голови комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенія Кравчук, членкиня фракції «Слуга народу».

«Так виділені гроші з рахунків нашої молоді перейдуть на підтримку українських видавців. Як-то кажуть, всім буде щастя: і юні українці отримають книжки українською мовою за власним вибором, і видавництва, за попередніми підрахунками, зможуть за ці гроші видати додатково 1,5 -2 млн примірників», — прокоментувала депутатка.

Цікаво, що в законопроєктному «портфоліо» Євгенії також внесення змін до закону «Про політичні партії в Україні», яке дозволяє партіям надавати фінансову й іншу матеріальну допомогу медичним закладам для боротьби з COVID-19, тобто фактично – пропонує узаконити «гречкосійство».

«Ковідна тисяча» 2.0?

Українська влада вже висувала схожу ініціативу для підтримки розвитку української культури, коли в грудні 2021 року запровадила програму ЄПідтримка, за якою українці могли отримати 1000 грн на культурне дозвілля, зокрема на купівлю книжок. Для культурного сектору це допомогло покрити збитки, які утворилися через локдаун. Однак чи спрацювало це?

Культурній індустрії це дійсно допомогло вистояти під час пандемії, однак реальної стимуляції попиту саме на культуру не відбулося.

«Певен, якби раптом в перелік категорій додалася медицина чи там горілка, книжки б пленталися десь позаду спортзалів», — переконаний Ілля Стронґовський, співзасновник видавництва «Видавництво».

Погоджується з цією думкою і засновник видавництва «ArtHuss» Костянтин Кожемяка: «Люди безплатно отримали тисячу гривень, і якби їм дозволили витрачати їх як забажаєш, жодного книжкового ажіотажу не було б».

Отже, якщо мета держави – масово навернути людей до культури, зокрема до читання книг, то досягнути цього через надання кожному «безкоштовних грошей» (тобто, грошей платників податків) – не вийде. Навʼязати штучну потребу громадянам за допомогою надання пільг – неможливо, оскільки, згідно з Австрійською економічною школою, кожна людина має власну шкалу потреб, яка продиктована його індивідуальними уподобаннями. Тож, навряд чи вони зміняться, навіть якщо держава створить відповідні умови. Звісно, можна створити певний попит серед споживачів, задавши тренди на культуру. Однак роздавати гроші навряд чи є довгостроковою вдалою інвестицією.

А яка ж мета закону №11251?

Закон №11251 має дві основні складові – підтримка книговидавництва та запровадження сертифікатів на книжки.

Звісно, ідеальною з точки зору ліберальної економіки, є ситуація, коли мистецтво, літературу, кіно тощо, окрім держави, фінансує бізнес – існує розвинута культура меценатства. Однак поки що серед основних джерел фінансування культурних продуктів ми бачимо переважно державу, а не підприємців. Припускаємо, що це через те, що український бізнес поки що не є достатньо багатим для того, щоби підтримувати культурний сектор. Для того, щоби виправити цю ситуацію, необхідні дійсно фундаментальні зміни, повʼязані з дизайном українських інституцій, що спонукали б більший приплив інвестицій та стимулювали інновації в українському бізнес-середовищі. Наприклад, функціонування верховенства права, реформа органів, що розслідують економічні злочини, дерегуляція і так далі – тобто, ринкові методи.

Однак частина з запровадженням сертифікатів на книжки викликає питання. В Україні попит на книжки зростає природним шляхом, особливо на фоні популяризації української культури після початку великої війни. Частка людей, які читають щодня, збільшилася з 8% до 17% у період з 2020 до 2023 року. Зросла популярність книг українською мовою – з 32% до 54%. Це, між іншим, визнає і сама авторка законопроєкту. Люди і так готові купувати книжки, тож такий інструмент як сертифікат, який виконує функцію стимулювання попиту, є зайвою витратою. Підозрюємо, що ініціатори законопроєкту мали на меті також вирішити проблему того, що книжка може не вміщатися у споживчий кошик більшості українців. Згідно з останнім проведеним опитуванням, лише 8% українців оцінюють свій дохід як вище середнього чи як високий. У цьому випадку державі варто було б сконцентруватися на вирішенні проблеми бідності, чому не сприяють великі і часом не обґрунтовані державні видатки. Звісно, це більш довготривалий процес, результати якого будуть відчутні не одразу. Тут згадується класична праця французького економіста Фредеріка Бастіа: «Що видно та чого не видно?» про те, які неочевидні процеси ховаються за популістичними рішеннями. Видно, що зараз українці отримують певну суму для купівлі книг та задовільняють цю потребу. Однак не видно, скільки книжок могли б купити українці, якби державні видатки були більш раціональними та ефективними.

Чи завжди держава неефективна?

«Є чотири способи витратити гроші.

Нарешті, я можу витратити чужі гроші на когось іншого. І тоді мене не хвилює, ні скільки я витрачу, ні що отримаю. Так і працює уряд».

Це знаменита промова Мілтона Фрідмана, лавреата Нобелівської премії з економіки. Однак чи завжди держава не зацікавлена в тому, щоби гроші використовувалися ефективно?
Вочевидь, якщо громадяни сплачують податки, то вони мають отримувати певний сервіс від держави. Уряди мають певні обовʼязки, але для найбільш ефективного їхнього втілення, вони повинні максимально використовувати ринкові механізми для досягнення своїх цілей. Якщо відповідальністю уряду є забезпечення розвитку української культури, це не означає, що мають бути прямі дотації. Наприклад, фінансування може мати конкурсну основу або ж передбачати підтримку найбільш ефективних приватних ініціатив.

Не секрет, що сьогодні всі видатки, повʼязані з тими чи іншими соціальними програмами фінансуються за рахунок міжнародної допомоги, яка не є безкінечною. Саме тому до державних витрат необхідно ставитися як ніколи раціонально, розподіляючи їх за логікою ринкових механізмів.